Яку пташку було вмуровано у фундамент будівлі леона гаммершляга і франко борислав сміється
- ЖАНРЫ 360
- АВТОРЫ 275 941
- КНИГИ 649 616
- СЕРИИ 24 756
- ПОЛЬЗОВАТЕЛИ 608 100
Iван Якович Франко
Сонце досягало вже полудня. Годинник на ратушевiй вежi вибив швидко i плачливо одинадцяту годину. Вiд громадки веселих, гарно повбираних панiв-обивателiв дрогобицьких, що проходжувалися по плантах коло костела в тiнi цвiтучих каштанiв, вiддiлився пан будовничий i, вимахуючи блискучою паличкою, перейшов через улицю до робiтникiв, занятих при новорозпочатiй будовi.
— Ну, що ж, майстер, — крикнув вiн, не доходя, — готовi ви вже раз?
— Все готово, прошу пана будовничого.
— Ну, то кажiть же вдарити даст!
— Добре, прошу пана! — вiдповiв майстер i, обертаючися до помiчника, що стояв побiч нього i докiнчував обтiсувати величезну фундаментову брилу попелiвського пiщаника, сказав: — Ану, Бенедю, тумане якийсь! Не чуєш, що пан будовничий кажуть раст бити. Живо!
Бенедьо Синиця кинув з рук оскарб i поспiшив сповнити майстрiв розказ. Перескакуючи через розкидане кругом камiння, задихавшись i посинiвши з натуги, вiн бiг, що було моцi в його тонких, мов скiпи, ногах, iд високому паркановi. На парканi завiшена була на двох мотузках дошка, а побiч неї на таких же мотузках висiли двi дерев’янi довбеньки, котрими бито о дошку. Се був прилад, котрим давалось знак, коли починати або кiнчати роботу. Бенедьо, добiгши до паркана, хопив довбеньки в обi руки i з усеї сили загримав ними о дошку.
«Капать! калать! калать!» — роздалося радiсне, голосне гавкання «дерев’яної суки». Так муляри звали образово сесь прилад. «Калать! калать! калать!» — гримотiв Бенедьо без упину, всмiхаючись до дошки, котру так немилосердно катував. А всi муляри, занятi кругом на широкiм плацу: хто тесанням камiння на фундаменти, хто гашенням вапна в двох глибоких чотиригранних вапнярках, усi копатiльники, що копали ями пiд пiдвалини, теслi, що взадi, мов жовни, цюкали, обтiсуючи здоровеннi ялицi та дубове дилиння, трачi, що рiзали тертицi ручними пилами, цеглярi, що складали в стоси свiжо привезену цеглу, — весь той рiзнородний робучий люд, що снувався, мов мурашки, по плацу, двигаючи, цюкаючи, хитаючись, стогнучи, потираючи руки, жартуючи та регочучись, — усi зупинилися i перестали робити, мов величезна, стораменна машина, котру одно подавления крючка нараз спинить в її скаженiм ходi.
«Калать! калать! калать!» — не переставав завзято гукати Бенедьо, хоть усi вже давно почули гавкання «дерев’яної суки». Муляри, що стояли схиленi над камiнними брилами та з розмахом ценькали о твердий пiщаник, аж час вiд часу iскри пирскали з-пiд оскарба, тепер, покинувши свої прилади, випростовували крижi i роздоймали широко руки, щоби захопити якнайбiльше воздуху в груди. Деякi, котрим вигiднiше було клячiти або чапiти при роботi, звiльна пiддвигалися на рiвнi ноги. В вапнярках шипiло та булькотiло вапно, немов лютилось, що його наперед спражено в огнi, а тепер назад вкинено в воду. Трачi такiй лишили пилу в недорiзанiм брусi; вона повисла, спершися горiшньою ручкою о дилину, а вiтер хитав нею на боки. Копатiльники повстромлювали рискалi в м’яку глину, а самi повискакували наверх з глибоких ровiв, вибраних пiд пiдвалини. Мiж тим Бенедьо вже перестав гримати, а весь робучий люд, з обтрясинами цегли та глини, з трачинням та сприсками камiння на одежi, руках i лицях, почав збиратися на фронтовий угол нового будинку, де був головний майстер i пан будовничий.
— А як, прошу пана, спустимо сей камiнь на мiсце? — спитав будовничого майстер, опершися грубою, крепкою рукою на обтесану пiдвалину, котра, хоть лежала плоским боком на невеликих дерев’яних валах, все-таки сягала майстровi трохи не по пояс.
— Як спустимо? — повторив протяглим голосом будовничий, зирнувщи крiзь монокль на камiнь. — Ну, проста рiч, на дрюках.
— А може, воно троха небезпечно, прошу пана? — закинув майстер.
— Небезпечно? А то для кого.
— Ну, та певно, що не для каменя, а для людей, — вiдповiв, усмiхаючися, майстер.
— Е-е-е! Що тото! Небезпечно. Не бiйтеся, нiчо нiкому не станеся! Спустимо.
I пан будовничий поважно наморщив чоло та стягнув уста в три складки, немов то вiн уже наперед силується i натужується, спускаючи камiнь на призначене для нього мiсце.
— Спустимо безпечно! — повторив ще раз, i то з такою певнiстю, немов переконався, що його сили вистачить на таке дiло. Однако майстер-недовiрок похитав головою, але не сказав нiчого.
Тим часом i прочi обивателi, що досi громадками проходжувалися по плантах довкола костела, на голос «дерев’яної суки» почали звiльна стягатися ‘«теж iд новiй будовi, а поперед всiх сам властивець нової будови, Леон Гаммершляг, високий i статний я;ид з кругло пiдстриженою бородою, прямим носом i червоними, мов малини, устами. Вiн був нинi дужо веселий, говiркий i дотепний, сипав жартами i забавляв, видимо, цiле товариство, бо всi громадилися i тиснулися круг нього. Далi, в другiй громадцi, прийшов Герм. ан Тодьдкремер, найповажнiший, то єсть найбагатший з усiх присутнiх обивателiв. Вiн був бiльше здержаний, тихий а навiть трохи чогось маркiтний, хоч i старався не показувати того. Далi йшли ще другi пiдприємцi, багачi дрогобицькi i бориславськi, деякi урядники та один околичний дiдич, великий приятель Гаммершляга, певно, тому, бо весь його маєток був в Гаммершляговiй кишенi.
Цiле те товариство, в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матерiй, в блискучих чорних цилiндрах, в рукавичках, з лiсками в руках i перстенями на пальцях, дивно вiдбивало вiдсi маси робiтникiв, пестрiючої хюа червоною краскою i. цегли або бiлою краскою вапна. Тiльки веселий гамiр одних i других мiшався докупи.
Цiлий плац на розi улиць Панської i Зеленої заповнений був людьми, деревом, камiнням, цеглою, гонтям, купами глини i подобав на велику руїну. Тiльки одна дощана буда, трохи понижче в невирубанiм саду, мала вид живий i принадний. Вона була прикрашена зеленою ялиною пiд входу, всерединi обвiшана диванами, в нiй i довкола неї крутилися прислужники з криком та прокляттями. Приготовляли перекуску, котрою Гаммершляг хотiв учтити закладини нового дому. I ще один незвичайний гiсть з великим подивом придивлявся цiлому тому натовповi людей i предметiв. Се була невелика особа, — а прецiнь усi на неї ззиралися цiкаво i якось дивно.
— Ти, Бенедю, — спитав якийсь замазаний глиною робiтник, — а то на яку пам’ятку того щигля сюда вивiсили?
— А, щось-то вже вни з ним гадають робити, — вiдповiв Бенедьо.
Всi робiтники перешiптувалися мiж собою i позирали на щигля, що скакав в дротянiй клiтцi, завiшенiй на дрюцi над самою ямою, але нiхто не знав, нащо вiн. Навiть майстер не знав, хоть надавав собi премудрий вид i на запитання робiтникiв вiдповiдав: «Аякже, все би-сь хтiв знати! Постарiєшся, як усе пiзнаєш!»
А щиголь мiж тим, отямившися з першого переляку при першiм напливi цiлої товпи народу, скакав собi по щебликах клiтки, теребив конопляне сiм’я дзьобиком, а часом, ставши на верхнiй щеблпк, трiпотав червоно-жовто-басманистими крильцями i щебетав тонесенько: «Тiкiлi-тлiнь! цюррiньцюррiнь! куль-куль-куль. »
З-мiж натовпу гомонячих людей визначилася нараз голова Леона Гаммершляга, визначився його голос. Вiн вискочив на пiдвалину i обернувся до всього товариства:
— Мої панове, сусiди i добродiї!
— Тихо! тихо! пет! — загомонiло кругом i утихло. Леон говорив далi:
— Дуже, дуже вам дякую, що ви були такi добрi почтити мене своїм приходом на нинiшнiй, та кий важний для мене обхiд… — О, просимо, просимо! — загомонiло кiлька голосiв, грубих i тонких.
— Ах, ось i нашi дами їдуть! Панове, передовсiм ходiм дами привiтати! — I Гаммершляг щез знов у товпi, а кiлька молодших панiв пiшло на улицю, де саме надкотило кiлька бричок з дамами. Панове помогли їм повилазити з бричок i попiдруч повели на плац, де зроблено для них мiсце тут же, близ ^величезної камiнної брили.
Дами тi — були то по бiльшiй частi старi i поганi жидiвки, котрi недостачу молодостi i красоти старались покрити пишним i виставним багатством. Шовки, атласи, блискуче камiння i золото так i сяло на них. Вони щохвилi осторожно обзирали свої сукнi, щоб не сплямити дотиком о цеглу, камiння або не менше брудних робiтникiв. Одна тiльки Фаннi, донька Гаммершляга, визначувалась з-помiж дам iменно тим, чого їм неставало — молодiстю i красотою, i виглядала мiж ними, мов розцвiтаюча пiвонiя мiж вiдцвiвшими будяками. Круг неї тож i громадились молодшi з товариства, i швидко там зiйшлася купка, в котрiй пiшла оживлена, голосна бесiда, мiж тим коли прочi дами, по перших звичайних викриках подиву, по перших бiльше-менше пискливих та вивчених жиченнях властивцевi всякого щастя, сталися досить тяжкi на слова i почали розглядатися довкола, немов дожидаючи якоїсь комедiї. Тим ожиданиям швидко заразилися й другi. Веселпй гомiн умовк. Бачилось, що разом з дамами налетiв на товариство дух нуди i якоїсь силуваної здержаностi, котра нiкому нi на що не здалася.
Источник
Шкільний портал
Розділи сайту
- Твори з української літератури (5 711)
- Скорочені твори з літератури (133)
- Твори з російської літератури (2 031)
- Твори з зарубіжної літератури (2 102)
- Твори з української мови (2 356)
- ГДЗ (12)
- Відповіді на контрольні запитання (92)
- Біографії письменників (125)
«Борислав сміється» І. Франка — повість про життя робітничого класу
Іван Якович Франко залишив безцінну спадщину не тільки в поезії, але й у прозі, що стала новаторським явищем для української літератури другої половини XX ст. Ще в юнацькі роки письменник мріяв про створення художньої історії галицького суспільства. Здійснюючи цю мрію, Франко написав чимало прозових творів малої форми та великих епічних творів. З цих творів, які разом становлять енциклопедію народного життя, постають страшні картини руїн і занепаду галицького села й міста за часів капіталізму. Серед героїв Івана Франка ми зустрічаємо представників селянства, інтелігенції, є й люди соціального «дна». Проза видатного реаліста охоплює життя всіх верств українського народу, але значною мірою це твори про робітничий клас України. Про це і йде мова у повісті «Борислав сміється».
Сам автор, формулюючи тему свого твору, писав: «Се була спроба представити саморідний робітницький страйк бориславських ріпників, що закінчився великою пожежою Борислава восени 1873 року». Але насправді письменник вийшов далеко за межі свого задуму. «Борислав сміється» став багатоплановим і багатопроблемним твором з великим смисловим та емоційним навантаженням.
Джерелом до написання цієї повісті з життя робітничого класу стали розповіді в батьківській кузні про бориславців, про страшну смерть у нафтових ямах; власні почуття й власний досвід: ще будучи гімназистом, І. Франко мав друзів серед бориславських робітників, побутом і працею яких він постійно цікавився, а як керівник робітничого гуртка знав усі подробиці страйку в Бориславі 1873 року.
Знайомство з життям робітників Борислава починається вже з першої сторінки. Зображуване автором місто справляє жахливе враження: воно схоже на смердючу яму, де панують «бруд, п’янство, розпуста», де «людина гірше скотини». Надломлені «важкою працею», нещадно експлуатовані робітники — джерело збагачення підприємців. У коло гострого соціального конфлікту між робітниками й підприємцями ми потрапляємо одразу в першому розділі, коли йдеться про закладини будинку Леона Гаммершляга. Життя розмежувало людей міста на два протилежні табори. З одного боку ті, хто грабіжницькими засобами нагромаджує власний капітал — «ціле товариство, в модних чорних сурдутах, в пальтотах з дорогих матерій, в блискучих чорних циліндрах, в рукавичках, з лісками в руках і перснями на пальцях» (серед них і Леон Гаммершляг, і Герман Гольдкремер, «найповажніший, то єсть найбагатший з… обивателів», й інші підприємці, «багачі дрогобицькі й бориславські», деякі урядники, «околичний дідич, великий приятель Гаммершляга, певно, тому, бо весь його маєток був в Гаммершляговій кишені», та інші). З другого боку — ті, хто своєю нелегкою працею цей капітал забезпечує — «сіра маса робітників»: «чорні, зароплені каптани, лейбики, сіряки та гуні, такі ж сорочки, позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнярські «гольцмини», бойківські повстяні крисані та підгірські солом’яники». Для того, щоб якнайяскравіше передати трагічність такого становища, коли одні жирують, а інші злидарюють, невпинно гнучи спину на хазяїв маєтків «на золоті», автор вдається до яскравого образу-символу: травмований робітник Бенедьо Синиця, як та замурована жива пташка, покладена на купку золота й срібла. А краплі його засохлої крові асоціюються в уяві Гаммершляга із шляпками гвіздочків, що вже почали розточувати фундамент його добробуту. «Йому привиділося, що тая друга, страшна, людська жертва ледве чи вийде йому на користь». І, певно, це так і буде.
З найперших же сторінок повісті І. Франко виступив як тонкий майстер, який вміє глибоко розкривати внутрішній стан своїх персонажів, мотивуючи їхні вчинки. Ми бачимо, що Бенедьо Синиця поспішає стати до роботи, бо з його, хай невеличкого, заробітку живе він і його стара мати, але йому відмовляють, і тільки пригадавши прикрий випадок на будівництві, Гаммершляг пропонує йому роботу. Далі дія розгортається навколо підготовки трудівниками страйку проти нещадної експлуатації. Організатором цього страйку виступає також Бенедьо Синиця. Адже познайомившись з ріпниками, які готуються до помсти, «карбуючи» шахрайства, злочини та насильства можновладців над робітниками, він приходить до висновку, що правди не можна знайти шляхом крові й помсти, тому закликає робітників до єднання й легальної боротьби. Бенедьо, на відміну від побратимів, краще знає життя, розуміє сутність капіталістичного визиску, тому він і очолює робітницький гурт. Робить він це у Бориславі, коли «всі згідні в роз’яренні і ненависті на своїх гнобителів» ріпники зійшлися на «велику робітницьку раду», щоб вирішити питання про спосіб боротьби з гнобителями. Велися нескінченні розмови, бо люди потребували вже якогось виходу зі свого нелюдського становища. «Побратими» як могли «додавали їм віри в можливість поліпшення і поправи їх нужденного життя, зміцнювали їх надію на громадський розум і громадську силу». Пропонуючи вчинити загальний страйк, Бенедьо дарував до того «прибитій», «бєзрадній масі» «надію щасливого життя». Він аж зовні змінився в ті дні, його очі горіли дивним блиском, адже він почував себе щасливим від здійснених перших кроків.
Найвищого напруження дія набуває під час страйку, на який таки погодилися робітники і в якому вони перемогли, змусивши капіталістів прийняти їхні вимоги. Проте розв’язка була несподіваною — капіталісти, «прийнявши» вимоги робітників, викрали касу взаємодопомоги й тим самим зірвали страйк. Бенедьо, як організатор страйку, переживає цю поразку особливо болісно, але все ж таки знаходить у собі сили продовжувати «розбите діло знов заново». Інакше й не може бути, бо визначальною індивідуальною рисою Бенедя є його вразливість «на всякий, хоть і чужий, біль, на всяку кривду та неправду». Горе побратимів по класу весь час повертало його до думок про суспільну нерівність і вимагало шукати виходу з несправедливого становища. Визначальною рисою його образу є віра в перемогу робітничої справи, заснована на життєвому досвіді й глибокому аналізі явищ суспільного життя.
Композиція й розвиток подій, а також образ головного героя цілком відповідають головній ідеї твору — ідеї становлення й самоусвідомлення робітничої маси як колективу. Тому й образи героїв Франко виписав у реалістичній манері, хоча не уникнув й деякого символічного та романтичного забарвлення (наприклад, символічним є образ Борислава, який сміється над гнобителями, а доля молодого робітника Прийде волі окреслена романтичними барвами). Проте на першому плані завжди події і вчинки, що підкреслюють нелегке життя робітничого класу та зростаючу свідомість у боротьбі проти своїх гнобителів. Образи побратимів наділені відповідними рисами. Вони виділяються своїм зовнішнім виглядом, своїми вольовими якостями. їм притаманні фізична й духовна сила, твердість і рішучість вдачі, вони готові навіть ціною власного життя постати за правду.
Автор не тільки переконливо розкрив образи персонажів, але й виразно протиставив світ лицемірних хижаків ділового бізнесу світові вчорашніх хліборобів, нинішніх робітників, що керуються у своїх діях нормами добра, честі й справедливості. До того ж, у повісті І. Франка «Борислав сміється» вперше в українській літературі було показано робітників, що постали проти свого тяжкого становища, як суспільну організовану силу, а також зростання з цієї маси свідомого робітника-організатора й ідеолога справедливої боротьби трудового народу за свої права.
Источник